Український Клондайк. На початку ХХ ст. Галичина пережила нафтовий бум

На початку XX ст. в західноукраїнському Дрогобичі шампанського продавалося більше, ніж у Відні.

Олігархи Галицької Пенсільванії були схожі на нинішніх – вони ганяли на мерседесах, будували розкішні вілли і влаштовували затяжні розбірки в судах, пише Ірина Пустиннікова у №31-32 журналу Корреспондент від 21 серпня 2015 року.

У вересні 1880 року австро-угорський імператор Франц Йосиф прибув з візитом до Галичини – краю, де він не був 30 років. У Самборі його зустрічали кантатою, написаною спеціально для такої події: «Ласкаво просимо в край, де течуть сіль і нафта! Ласкаво просимо до нас, де навкруги тільки ліс!».

Трохи раніше імператор, напевно вже стомлений банкетами в кожному з міст, де доводилося бувати, провів півтори години на нафтових й озокеритових шахтах Борислава. Це було перше і єдине промислове підприємство у всьому краї, що потрапило в ретельно сплановану програму візиту монарха.

За всіма вінками, прапорами, гірляндами й іншою мішурою, якою Французьке товариство з експлуатації озокериту та нафти обвішало свої бориславські володіння, проглядалося визнання: нафта з Галичини ставала справою державної ваги. Спеціально для Габсбурга вибудували не тільки тріумфальну арку, а й повномасштабну модель підземної галереї, а також озокеритову шахту в мініатюрі. Вона стояла біля підніжжя павільйону, з якого Франц Йосиф оглядав Борислав, весь утиканий вишками.

Вже у 1870-х Борислав давав роботу в нафтовидобувній сфері 10 тис. працівників за населення менше 15 тис. У регіоні було майже 13 тис. точок видобутку нафти

Скільки було їх у вересні 1880-го? Досить багато: в околицях тоді працювало 2.832 шахти і свердловини. Вже у 1870-х Борислав давав роботу в нафтовидобувній сфері 10 тис. працівників за населення менше 15 тис. У регіоні було майже 13 тис. точок видобутку нафти – правда, більша частина з них були простими колодязями.

На початку ХХ століття в околицях міста налічувалося понад 1,5 тис. вишок. На величезній території, що включає не тільки Борислав, але й сусідні Східницю і Тустановичі, кожен міг зайнятися нафтою – ніяких жорстких правил і регламентів не існувало.

Ось і тіснилися вишки, видобуваючи три чверті польської нафти і 5% світової. Якщо бути зовсім вже точним, 5% — це був максимум, який припав на 1909 рік. А в середньому видобувалося близько 2 млн т нафти – приблизно 4% від світового видобутку.

Борислав був єдиним у світі містом, що стояло безпосередньо на нафтовій жилі. Тому кантата для Франца Йосифа була правдивою: із землі сочилося чорне золото. Нафта рвалася з надр на волю, покриваючи чорним брудом поля і береги річки Тисмениці. Нещасну річку навіть описали в знущальній, але популярній пісеньці:«Тысменица – речка-диво, красивей других всех рек. Кто увидит – сбежит живо, так воняет её брег» (рос. «Тисмениця – річка-диво, красивіша за решту річок. Хто побачить – втече швидко, так смердить її берег»).

Більшість галицьких свердловин розроблялася примітивним способом 

Підземною рідиною, яку називали кип’ячкою або ропою, розпалювали сиру деревину і змащували осі коліс у возів. Для таких цілей вистачало примітивного способу видобутку: вмочали в ропу джгути з кінського волосу, потім викручували над ямами, куди скидали розпечене каміння.

У 1840 році Іван Шемелюк здогадався вирити шестиметровий колодязь кип’ячки, найняв кілька працівників і продавав ропу бочками. Він, імовірно, і став першим нафтовим магнатом Галичини. Але не останнім.

Чорний соціалізм

Як колись у Клондайк за золотом, у Борислав стікалися капіталісти, мрійники і шахраї, наївно вірячи, що саме їм повезе так само, як інженеру, уродженцю Бережан Вацлаву Вольському. Його шахта Гуцул щодня наповнювала 50 вагонів нафти – вірніше, могла б наповнити, якби Вольський міг вивозити її в таких обсягах. Але він не міг і тому перегородив один з ярів земляним валом, створивши цілий ставок чистої нафти.

Пропахлий ропою Борислав був місцем, де робилися гроші, але не місцем, де вони витрачалися. На його вулицях, які хаотично розросталися, тіснилися дерев’яні бараки з двоповерховими ліжками для робітників. Будинки іноді будувалися у безпосередньому сусідстві зі щілинами, що було небезпечно.

У 1908-му блискавка влучила в одну з вишок. Пожежа тліла майже місяць, а дим бачили навіть у Самборі, за 50 км звідси. У тому ж році під час буріння свердловини компанії Oil City з глибини 1 км вирвався стовп нафти висотою понад 100 м. Природний фонтан давав 3 тис. т ропи щодня, покриваючи чорною плівкою навколо все живе.

Пожежа на свердловині компанії Oil City 

Жахи і злидні містечка описали Іван Франко у творах Боа констріктор і Борислав сміється й інженер нафтових промислів Станіслав Щепановський у своїй епохальній економічній праці Злидні Галичини в цифрах і програма ефективного розвитку її економіки. Не дарма карпатську нафтову жилу називали тоді «галицьким пеклом».

У пеклі були свої щасливчики: за 1909 рік у 30-тисячному Бориславі було продано більше шампанського, ніж у столичному Відні. Саме в Бориславі та Дрогобичі на початку ХХ століття була найвища у краї концентрація паккардів, мерседесів, фіатів й австро-даймлерів на 1 тис. населення.

До цього часу ходять легенди про те, як нафтові магнати бажали кататися на санях навіть влітку – і каталися, висипавши на вулиці кілька тонн цукру. З усією повагою до фольклору зауважимо, що такий сюжет (поїздки на санках по цукру) зустрічається і в Качанівці на Чернігівщині, і в Меджибожі на Поділлі.

А мер Дрогобича і господар розташованого по сусідству курортного Трускавця Раймунд Ярош щороку кожному дрогобицькому біднякові робив подарунок. Біля палацу магната у стилі французького ренесансу на вул. Міцкевича (зараз вул. Шевченка, 23) стояв касир, який виплачував жебраком по злотому.

Прогулянка по Дрогобичу, де збереглося чимало шикарних будинків, – найкраще свідчення того, що багатьом з нафтою щастило. Тут воліли жити ті, хто на нафти не виживав, а заробляв

Прогулянка по Дрогобичу, де збереглося чимало шикарних будинків, – найкраще свідчення того, що багатьом з нафтою щастило. Тут, а не у змученому свердловинами Бориславі, воліли жити ті, хто на нафти не виживав, а заробляв.

Життя простих робітників теж було у Дрогобичі кращим. На вул. Стрийській з 1909 року працював Польмін (Державна фабрика мінеральних масел), що незабаром став найбільшою і найсучаснішою рафінерією (нафтопереробним заводом) у всій Європі. А заразом – маленьким куточком соціалізму в буржуазній Польщі.

Польмін був першим, але не єдиним. Французи побудували у Дрогобичі нафтопереробний завод Австрія, пізніше перейменований на Дрос, поруч працювали заводики поменше – Рома, Фраймета, Нафта.

Близько 2 тис. працівників Польміну жили в спеціально побудованому робочому містечку. І отримували непогані як для Галичини гроші – від 600 до 2 тис. злотих на місяць. Поселення, розташоване неподалік від німецької колонії Найдорф (зараз – Нове Село Дрогобицького р-ну) навіть називали Польміновиці.

Рахунки за газ, світло, каналізацію оплачував завод, як і проїзд на автобусах. У містечку розташовувалися сучасна школа, стадіон, басейн, клуб, бібліотека, каплиця і кілька магазинів. По вихідних польміновський оркестр грав біля ратуші старі австрійські марші. У поїздки за покупками або на екскурсії польмінських роботяг возили три спеціальні автобуси. Особливо популярними були осінні виїзди в ліси – за грибами.

26 червня 1944 року авіація союзників, яка добивала нацистів, що використовували завод у своїх інтересах, повністю знищила колись передове підприємство. Коли через два тижні в Дрогобич увійшли радянські війська, Польмін ще тлів.

Із грязі в князі

Прибували в галицьку Пенсільванію не тільки галичани – нафта вабила всіх. Канадський підприємець і колишній мер міста з промовистою назвою Петролія Вільям Генрі Макгарві у 1881-му привіз із собою бури, що сягали кілометрової глибини. Для порівняння: у той час найглибшою бориславською шахтою була 150-метрова.

Через півроку йому з напарником, британським інженером Джоном Бергхаймом, удалося пробурити шахту, що давала 30 тис. бар. сирої нафти на день. Ще через рік Макгарві перевіз з-за океану сім’ю, купивши для неї резиденцію у Відні та замок під німецьким Гьорліцем. До того часу він заробив фантастичну суму – 1,6 млн крон, ставши найвідомішим нафтовим магнатом свого часу.

До 1890 року канадець і британець, вміло лавіруючи серед орди конкурентів, пробурили в Бориславі 370 свердловин, у 329 з яких знайшлася нафту. На них працювали близько 7 тис. осіб. У їхній рафінерії, а також в литовському Маріамполі працювала понад 1 тис. робітників. Свою фірму вони назвали Галицько-Карпатською нафтовою компанією. Імператор Франц Йосиф навіть влаштував для канадця спеціальний прийом на честь того, що йому вдалося перетворити Австро-Угорщину з імпортера нафти в її експортера.

Магнатів завжди притягувала аристократія – молодша дочка Макгарві Мамі в 1895-му вийшла заміж за графа Еберхарда Фрідріха фон Цепеліна, племінника знаменитого Фердинанда фон Цепеліна. Пишне весілля у Відні відвідав увесь цвіт європейської аристократії.

Дольче віту перервала Перша світова: у 1914 році російські війська зруйнували майже всі карпатські підприємства Макгарві. А сам магнат чи то потрапив в австрійський табір для інтернованих, чи то перебував під вартою у власному віденському будинку. Він помер у свій день народження від інсульту у віці 73 років.

Дрогобич кінця ХІХ століття був переповнений кланами нафтопромисловців, які то родичалися, то воювали між собою. Ляутербахи, Феерштайни, Ліберманни, Шраєри, Гартенберги … На прикладі останніх можна відстежити, як чорне золото змінювало долі.

Мойсей Гартенберг володів у Дрогобичі не просто будинком – мало не половиною вулиці. І не тільки там. Село Дубина у Сколівському районі Львівщини зараз туристами не розпещене, а 100 років тому тут зупинялися мандрівники, які приїжджали побачити скелі в Бубнищі й Уричі. Серед будинків для курортників найбільш вишуканими були чотири вілли, побудовані сімейством Гартенберг. А ще йому належав Пасаж у Станіславові (нині – Івано-Франківськ), найбільш шикарний магазин міста.

Мойсей Гартенберг, син корчмаря з карпатського села Рибник, спочатку возив у Борислав і Дрогобич молоко, а його старший брат Лазар торгував лісом. Коли спалахнула нафтова лихоманка, брати спочатку пиляли дрова для вишок, але пізніше вирішили самі видобувати озокерит і нафту.

Фінансова моторність дозволила їм купувати одну ділянку землі за іншою, озокерит і нафта лилися рікою. З’явилися впливові партнери по бізнесу. Конкурувати з фірмою братів Гартенбергів, Гольдхаммерів, Ляутербахів могли тільки великі промислові компанії – Галицький кредитний банк і Французька компанія.

Грошей вистачало і на благодійність. Гартенберг заснував фонд свого імені і відкрив у 1889 році у Дрогобичі Будинок притулку для старців на 18 місць. Зараз у цій будівлі бібліотека. Дружина капіталіста Отілія очолювала міське жіноче товариство. До ювілею Франца Йосифа в 1898-му сімейство Гартенберг заснувало єврейський госпіталь.

Єдиною темною плямою в їхньому житті був конфлікт зі ще одним нафтовим магнатом, вкрай релігійним Ізраїлем Ліберманном, далеким родичем Гартенбергів. Свій будинок у Дрогобичі багач перетворив на синагогу. Більш щасливі і менш ортодоксальні Гартенберги викликали у Ліберманна напади ненависті такої сили, що він найняв банду такого собі Реда Лейбиша, щоб підпалити вишки конкурентів. Вночі бандити підпиляли дерев’яні опори в одній з озокеритових вишок Гартенбергів – та впала, задавивши насмерть двох робітників.

Так почалася магнатська війна. Полем бою був суд: Гартенберги вигравали справу за справою, Ліберманн втратив увесь важко здобутий авторитет, здоров’я і гроші. Мойсеєві взагалі посміхалася фортуна: казали, що він ганяв по Відні на найдорожчих автомобілях, спокусив безліч жінок і міг за ніч програти в карти якийсь із будинків, щоб в останню хвилину відіграти його назад.

Не всі діти нафтоторговців продовжували справу батьків. А ось кузени та племінники охоче працювали у багатих родичів секретарями і бухгалтерами

Не всі діти нафтоторговців продовжували справу батьків. А ось кузени та племінники настільки охоче працювали у багатих родичів секретарями і бухгалтерами, що Газета Наддністрянська писала: Гольдхаммер тримає на робочих місцях тільки рідню, і вона заполонила все місто.

Сина Мойсея Гартенберга Олександра у Відні вважали польським аристократом – цей статус закріпив вдалий шлюб. Олександр щоліта приїздив у Дубину з друзями, щоб відпочити на сімейній віллі.

Усі чотири вілли згоріли в 1944 році під час бомбардування. На їхньому місці в радянські роки побудували туристичний комплекс, нині застарілий. Все, що залишилося від Гартенбергів, –будинок у Дрогобичі (зараз у ньому банк), камінь у лісі на могилі улюбленої собаки Мухи, яка померла в 1935-му, та маловідомий роман Єврейські нафтові магнати Юліана Хіршаута.

***

Цей матеріал опублікований в № 31-32 журналу Корреспондент від 21 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

This entry passed through the Full-Text RSS service — if this is your content and you’re reading it on someone else’s site, please read the FAQ at fivefilters.org/content-only/faq.php#publishers.


Новини УкраЇни сьогодні


Loading...


Будь ласка залишіть свій коментарій нам буде приємно почути вашу думку!

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*
*

Loading...

Вся преса України