VIP-показуха. Подорож Катерини ІІ до Криму коштувала колосальних сум

Рафтинг на Дніпрі, золота колісниця, рота амазонок, грандіозні феєрверки і палаци на один день.

Такою була подорож Катерини II з Петербурга до Криму в 1787 році – найдорожча і найбільш розкішна туристична поїздка по Україні, пише Дмитро Слинько у №15 журналу Корреспондент від 17 квітня 2015 року.

У травні 1796 року предводитель новгород-сіверського дворянства Афанасій Любосевич зібрав своїх колег з намісництва, щоб повідомити їм дуже неприємну звістку: до них їде ревізор. Все як у Гоголя: з Петербурга, «з приписом оглянути всю губернію». Якби не один нюанс: гостем був не рядовий інспектор, а сама імператриця Катерина Велика.

Такий візит не обіцяв нічого хорошого, тому дворянські предводителі в найкращих чиновницьких традиціях саботували зустріч, пішовши «на лікарняний». З їхніх відповідей Любосевичу можна було скласти медичну енциклопедію: від банальної застуди до «кам’янистої хвороби».

Як саме слід вшановувати високу гостю, докладно виклав своїм підлеглим сам генерал-губернатор Малоросії Петро Румянцев. «Імператорський кортеж повинні були зустрічати дворяни і городяни на кожній зі станцій. На «знак старанності» населення повітового міста зобов’язували підносити імператриці хліб, вино і фрукти «найкращого роду в посудинах, до того заздалегідь приготовлених і пристойно прикрашених», а також музикою, барабанним боєм, рушничною стрільбою», – пише історик Микола Павленко в книзі Катерина Велика.

Барабани – це ще нічого, але що робити, наприклад, з гостьовим будинком у містечку Березне (зараз – Менський р-н Чернігівської обл.)? Румянцев велів, щоб у ньому було не менше 16 мебльованих кімнат. На будівництво потрібно 5,5 тис. рублів – половина коштів, виданих скарбницею Чернігівського намісництва на всі заходи. Довелося залучити приватних інвесторів.

«Любосевичу все-таки вдалося забезпечити явку більшості повітових предводителів, і ті вирішили стягувати додатковий податок по п’ять копійок з кожної чоловічої душі, яка належала дворянину, – пише Павленко. – Крім того, з усіх дворян, що отримували платню, належало стягувати по дві копійки з рубля».

Світлий шлях

Перипетії на Чернігівщині були лише одним коротким епізодом багаторічної підготовки до грандіозної подорожі Катерини II із Санкт-Петербурга до Криму. Сам вояж довжиною 5657 верст (близько 6 тис. км) тривав з 2 січня по 11 липня 1787 року, але підготовка до нього розпочалася за три роки до цього. Основною метою було знайомство з новими землями, відвойованими Росією в Османської імперії.

Взагалі-то, російські імператори подорожували багато – і до, і після Катерини. Про Олександра I навіть склали епіграму: «Все життя провів у дорозі і помер у Таганрозі». Але переважно це були закордонні поїздки – особливо ними прославився Петро I, який набирався досвіду в Західній Європі.

А Катерина, уроджена німкеня Софія Августа Фредеріка, одного разу приїхавши з рідного Цербста, територію Російської імперії майже не залишала. Зате об’їздила її вздовж і впоперек, ставши, по суті, родоначальником внутрішнього туризму.

До кримського вояжу були візити в Ростов і Прибалтику, круїз по Волзі. Супроводжували царицю вельможні особи, в тому числі посли іноземних держав, вели щоденники подорожей, мимоволі стаючи авторами путівників по імперії. Подробиці подорожі до Криму записували австрійський дипломат Шарль-Жозеф де Лінь, а також посол Франції Луї-Філіп де Сегюр.

Кортеж Катерини вражав погляд: з Петербурга виїхали 14 карет, 124 саней з кибитками і 40 запасних саней. Сама цариця їхала в кареті на 12 персон, запряженій 40 кіньми – фактично це був будинок на колесах.

Вночі шлях імператриці був схожий на злітну смугу сучасного аеропорту: по узбіччях були розставлені бочки зі смолою, що горіла. А новоросійський губернатор Григорій Потьомкін звелів позначити маршрут високої гості від Катеринослава (сучасний Дніпропетровськ) до Криму верстовими стовпами, а кожні 10 верст (10,7 км.) – кам’яними колонами, які отримали назву Катерининські милі.

Частина маршруту, що пролягала по нинішній території України, почалася в Новгороді-Сіверському. Потім були Сосниця, Березне (там все-таки встигли побудувати гостьовий будинок), Чернігів, Ніжин, Козелець і, нарешті, Київ. Увесь цей час царицю супроводжував губернатор Румянцев. Одну ніч вона провела в його палаці в селі Вишеньки на Десні (зараз – Коропський р-н Чернігівської обл.), побудованому спеціально для прийому імператриці.

Катерина розкритикувала стан ввірених Румянцеву міст. Особливо дісталося Києву, куди кортеж прибув 29 січня

Не допомогло: Катерина розкритикувала стан ввірених Румянцеву міст. Особливо дісталося Києву, куди кортеж прибув 29 січня. «Нічого не знайшла, крім двох фортець і передмість; всі ці розрізнені частини звуться Києвом і змушують думати про минулу велич цієї стародавньої столиці», – обурювалася імператриця. За поганий стан міста Румянцев отримав царський догану, огризнувшись у відповідь, що його справа як полководця – штурмувати міста, а не прикрашати їх.

Тим не менш, в Києві Катерина затрималася на три місяці: її подальший шлях пролягав по Дніпру, і треба було дочекатися сходження льоду. У місто приїжджали високі гості, тут проводилися важливі державні зустрічі. Цариця оселилася в Маріїнському палаці, який звела її попередниця Єлизавета, але так і не встигла в ньому пожити.

Дніпровська флотилія

Відплиття імператорського кортежу з Києва скидалося на казку 1001 ночі. Сегюр не пошкодував барв для його опису.

«22 квітня 1787 року імператриця вирушила в дорогу на галері, у супроводі найвеличнішої флотилії, яка коли-небудь йшла по широкій річці. Вона складалася з 80 з лишком суден з 3 тис. осіб матросів і солдатів. Попереду йшли сім ошатних галер величезного розміру, майстерно розписаних, з безліччю спритних матросів в однаковому одязі. Кімнати, влаштовані на палубах, блищали золотом і шовками. […] На кожній з галер була своя музика».

У Каневі імператриця зустрілася з польським королем Станіславом Августом Понятовським. А ввечері їм влаштували «фаєр-шоу» на кручі над Дніпром.

«По уступах її була прорита канава, наповнена горючою речовиною; її запалили, і вона здавалася лавою, що текла з вогняної гори, і схожість була ще більш приголомшливою, бо на вершині гори вибух понад 100 тис. ракет осяяв повітря і подвоїв світло, відбившись у водах Дніпра. Флот наш теж був чудово освітлений, тому цього разу для нас не було ночі», – описує Сегюр.

У Канєві, де Катерина ІІ зустрічалася з польським королем, їй влаштували грандіозне вогняне шоу 

Мандрівники далеко не весь свій час присвячували державним справам. Відповідно до заміток Сегюра, на борту галер панувала атмосфера студентського гуртожитку.

«Рано вранці будив він [де Лінь] мене стуком у тонку перегородку, що відокремлювала його ліжко від мого, і читав експромти у віршах і пісеньки, щойно ним складені. Трохи згодом, його єгер приносив мені листа в чотири або п’ять сторінок, де дотепність, жарт, політика, любов, військові анекдоти та епіграми змішувалися найоригінальнішим чином […] Безліч різноманітних забав, цікаві та дотепні розповіді Катерини, слушні, хоч і трохи сумні міркування Фітц-Герберта, жарт Наришкіна і невтомна веселість Кобенцеля, який змушував нас розігрувати п’єски в спальні государині – все це приємно урізноманітнило наше дозвілля».

А одного разу вельможні особи навіть приміряли на себе роль кашоварів: Катерина поїхала на зустріч з австрійським імператором Йосипом II, залишивши прислугу в галерах. «Князь Потьомкін, генерал [Ксаверій] Браницький і принц [Карл-Генріх] Нассау весело зготували обід, як вміли, і, зрозуміло, погано; іншого не можна було й очікувати від таких сановитих кухарів», – згадує Сегюр.

За Катеринославом у делегації був шанс урізноманітнити свою подорож ще одним видом веселощів – рафтингом. Але цариця не побажала проходити складний Ненаситецький поріг і заборонила це робити своїм супутникам. З намету високі гості спостерігали за тим, як «спритні старі запорожці» проводили масивні галери по дніпровських бистринах.

«Судна у нас на виду успішно пройшли небезпечну протоку зі швидкістю стріли; але їх так сильно качало, що, здавалося, вони щохвилини можуть розбитися або зникнути у хвилях», – описує Сегюр.

Імперіалістичне змагання

За подорожжю стояла, як водилося у XVIII столітті, ціла павутина палацових інтриг. Найбільш жорстким було протистояння Потьомкіна і Румянцева.

«Стверджували, що Потьомкін, витрачаючи в своїх губерніях величезні суми для подорожі Катерини, намагався влаштувати справу таким чином, щоб Румянцев, який керував Малоросією, був позбавлений коштів для приведення Києва та інших місць у належний стан», – пише історик Олександр Брікнер в монографії Потьомкін.

В очах Катерини переможцем вийшов Потьомкін – вона не шкодувала компліментів на адресу ввірених йому володінь. Ось як відгукнулася вона про Кременчук, який був центром Новоросійської губернії до перенесення його в Катеринослав: «У Кременчуці нам всім дуже сподобалося, особливо після Києва … і якщо б знала, що Кременчук такий, як я його виявила, я б давно переїхала».

А Херсон, указ про заснування якого Катерина підписала лише дев’ять років тому, і в який у ті часи в’їхала на золотій колісниці, приємно вразив навіть бувалих іноземців.

Херсон дуже сподобався Катерині ІІ

«Ми побачили майже вже закінчену фортецю, казарми на 800 тис. осіб, адміралтейство, усі речі, арсенал, який містить у собі до 600 гармат, два військові кораблі і фрегат, споряджені до спуску, публічні будівлі, що зводяться в різних місцях, кілька церков прекрасної архітектури, нарешті, ціле місто», – захоплюється Сегюр.

Найголовніший «мем» кримської поїздки, що пройшов крізь століття, – «потьомкінські села». Його автором вважається Георг фон Гельбіг, секретар посольства Саксонії в Петербурзі.

«Гельбіг розповідає, що більша частина селищ, показаних на шляху імператриці, були не що інше, як театральна декорація […] Їй п’ять або шість разів показували одне і те ж величезне стадо худоби, яке ночами гнали з місця на місце», – пише Брікнер.

Щоправда, фон Гельбіг імператрицю не супроводжував, а ось реальний учасник тої подорожі де Лінь, незважаючи на свої епістолярні таланти, назвав села безглуздою байкою. У графа де Сегюра зустрічаються описи показушних прикрас, але ніяк не цілих сіл, що складалися з бутафорських фасадів будинків: «Міста, села, садиби, а іноді прості хатини так були прикрашені квітами, розписаними декораціями і тріумфальними воротами, що вид їх обманював погляд».

Більшість істориків впевнена, що потьомкінських сіл у прямому сенсі цього виразу ніколи не існувало

Тому більшість істориків впевнена, що потьомкінських сіл у прямому сенсі цього виразу ніколи не існувало. «Розбір джерел не залишає сумнівів, що думка про потьомкінські села виникла за кілька місяців до того, як Катерина II ступила на новопридбані російські землі, – пише академік Олександр Панченко. – Міф передував реальності, і в цьому немає ніякого парадоксу, якщо враховувати атмосферу суперництва, наклепів та взаємної ненависті, у якій жив петербурзький вищий світ».

Конкуренція вищих вельмож Росії з князем Потьомкіним – не єдина причина виникнення міфу. Легенда була адресована і турецькому султану. Під час подорожі Катерини в Європі не вщухали розмови про неминучу нову війну Росії з Туреччиною.

«Відомо, що не тільки Франція й Англія, не тільки Пруссія, але навіть союзна зовні Австрія буквально штовхали Туреччину на відкритий конфлікт, – пояснює Панченко. – Якщо в Новоросії та Тавриді немає «істотного», немає хорошого війська, немає хорошого флоту, якщо там є тільки «потьомкінські села», отже перемога Туреччини можлива, отже Крим знову буде їй належати».

Сформована Потьомкіним амазонська рота з балаклавських греків зустрічала Катерину ІІ

Треба сказати, ясновельможний князь Потьомкін своїми витівками часто сам давав козирі в руки своїх недоброзичливців. Чого варта одна тільки «потішна» амазонська рота, сформована з дружин і дочок балаклавських греків і розпущена після від’їзду Катерини. Або закладений ним у Катеринославі Спасо-Преображенський собор, який показово запланували вище собору Святого Петра у Ватикані на один аршин (71 см).

Втім, на симпатії Катерини ці витівки не впливали. «Мій учень, мій друг, можна сказати, ідол», – так відгукнулася вона про Потьомкіна після його смерті в 1791 році.

Турецька відповідь

На початку XIX століття Леонтій Травін, селянин, який пробився в дворяни, докладно описав «обставини і пригоди» свого життя. Сумнівні з літературної точки зору, його записки є важливим джерелом побутової інформації про Росію другої половини XVIII століття. З мемуарів випливає, що в 1794 році візник з Петербурга до Пскова коштував 10 рублів 50 коп.

Вояж вінценосної особи коштував, за найскромнішими оцінками, 4 млн. рублів, а деякі джерела називають цифри і 10, і 15 млн. рублів

Нехитрі розрахунки свідчать, що, зроби Катерина II свою кримську подорож на тому ж візнику, вона заплатила б йому 210 рублів. А в реальності вояж вінценосної особи коштував, за найскромнішими оцінками, 4 млн. рублів, а деякі джерела називають цифри і 10, і 15 млн. рублів.

Як і очікувалося, турки сприйняли такий розкішний царський вояж на їхні колишні землі як виклик. Уже через місяць після повернення Катерини в Петербург Османська Імперія оголосила війну Росії. Ще через тиждень російські війська розгромили турецьку флотилію на Кінбурнській косі (зараз – Херсонська та Миколаївська обл.). У Кінбурнській баталії відзначився Олександр Суворов.

Ця війна вирішила конфлікт двох губернаторів: Потьомкін фактично став командиром Румянцева, причому відверто заважав останньому битися з ворогом. Румянцев подав у відставку і залишок життя провів на самоті у своєму маєтку в Ташані (зараз – Переяслав-Хмельницький р-н Київської обл.).

Незважаючи на колосальні витрати на подорож, до наших днів дійшли лише залишки колишньої розкоші. Зберігся Губернаторський палац у Харкові, де Катерина зупинялася на зворотному шляху в Петербург. Як і раніше, відбиваються в Десні білі башточки палацу у Вишеньках. Не зникли і зусилля Любосевича: в Новгороді-Сіверському досі кожен охочий може відчути себе імператрицею, в’їхавши в Тріумфальну арку, прикрашену гербами міст намісництва.

Єкатерининські милі збереглися біля села Осокорівка на Херсонщині, в селі Волоському Дніпропетровської обл., і ще декілька – в Криму. Стоїть така колона і в центрі Дніпропетровська, прямо перед Спасо-Преображенським собором. Храм почали будувати в 1830-му – через 43 роки після імператорського вояжу і 39 років після смерті Потьомкіна. Незважаючи на архітектурну вишуканість храму, ясновельможний князь навряд чи залишився б задоволений ним: собор вшестеро менше ватиканського.

***

Цей матеріал опубліковано в № 15 журналу Корреспондент від 17 квітня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.

This entry passed through the Full-Text RSS service — if this is your content and you’re reading it on someone else’s site, please read the FAQ at fivefilters.org/content-only/faq.php#publishers.


Новини УкраЇни сьогодні


Loading...


Будь ласка залишіть свій коментарій нам буде приємно почути вашу думку!

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*
*

Loading...

Вся преса України